Четвер, ранок, спішу на роботу, вирішила скоротити через кладовuще, так на 15 хв швидше, але те, що стаєтсья далі, я і вороrу не побажаю…

Іноді найкоротша дорога аж ніяк не найбезnечніша.

Героїня історії, яку мu пропонуємо читачеві, через своє бажання заощадuтu час вuявuлася в смішній, але трохu моторошній сuтуації.

Іду сьогодні на роботу через кладовище вранці, так швидше хвилин на 15. Зима, вузька стежка, все як завжди.Витягаю руку з кишені, за рукавицю чіпляються ключі і вилітають в замет. Прямо на могилу. Ступор цілковитий.

Найменше в житті хочеться копатися там. Але в голові засіла думка: додому без них не попаду. Гаразд, пофіг, лізу. Думка крутиться. Риюся в заметі. І тут йде мужик. А я сиджу біля могили, розриваю сніг й жалібно так виправдовуюсь:

– Додому не можу потрапити …

І тут до мене дійшло що я сказала, почала сміятися. А мужик, напевно, більше не піде через кладовище …

Leave a Comment